Сава Дьяків – герой, погромник, вбивця отамана Зеленого?

Патріотизм – це класно. Щоправда, інколи це “останній прихисток негідника”, часто – бізнес-концепція, у більшості випадків – п’яне базлання всує (я про себе). Всі три варіанти органічні по відношенню до отамана Дьякова, який, як і всякий український патріот трохи вбивав, трохи зраджував, багато ненавидів і зараз почиває на лаврах історичної пам’яті. По суті, проблема не в ньому – події останнього часу чітко вказують що “патріотизм” це зручно – можна займатися корупцією, контрабандою, і тому подібними “к” – і при тому любити Україну. В ті часи було те саме.

Втім, всі ми трохи патріоти, правда?
Історія – це завжди гіпотеза, допуск, інтерпретація. Згідно з деякими з них, уродженець теперішнього Кагарлицького району отаман Сава Дьяків війшов до неї двома вчинками – надзвичайно жорстким єврейським погромом в с. Германівка і пострілом в спину Данилу Терпилу, відомому як отаман Зелений. Обидві події мали далекоглядні наслідки. В результаті цього Германівка, чи не вперше від часу свого заснування  перетворилася (як пізніше Обухів) на село. Після смерті харизматичного Зеленого рух опору на теренах Середньої Наддніпрянщини обірвався, наче волосінь під вагою дніпровського сома.
***

Отаман Дьяків – патріот чи антисеміт?

Станом на сьогодні інформація про Дьякова мізерна. Ура-патріоти пишуть його в героїв визвольних змагань, опоненти малюють образ хижого хохла-антисеміта, кровожерного як і все його зрадницьке плем’я.
Згідно з авторами статті “Нескорений борець за незалежність України, або Правда про батька“(Вісник Кагарличчини”, листопад, 2011 року) перші спогади про Саву Дьякова залишив військовий і громадський діяч Української Народної Республіки Марко Семенович Шляховий-Кармелюк у книзі «Записки повстанця», який особисто з ним зустрічався у 1918 році під час відрядження до села.

 – Отаман Дьяків – мав од роду років 29 – 30, величезного росту козак і ходив завше у козацькому – чорноморського козака катеринівських часів – вбранні. Батько його був бідний селянин. З початку революції 1917 року Дьяків, перебуваючи на морській флотській службі російської армії, приймав участь в українських військових організаціях Чорноморської фльоти. Коли Чорноморська фльота, як і другі, стали під кінець 1917 року більшовичитись, Дьяків кинув фльоту і самовільно прибув до Центральної Ради. Тут в часи бійки Центральної Ради з більшовиками в січні 1918 року, Дьяків був вже вільним козаком. З того часу у своєму районі на Київщині став отаманом Вільного Козацтва, – писав Шляховий, васильківський отаман-двійник Зеленого.

Автори статті стверджують, що “народився Сава у родині простого селянина, дитинство та юність минули в Янівці (сучасна Іванівка). Ріс міцним хлопцем, навчився добре плавати. Якось спас від загибелі дівчину, як казали «витяг за косу» з річки Гороховатки, та потім, раптом, закохався й одружився з нею. Дівчину звали Ганна, яка стане у майбутньому матір’ю Марії Савівні та ще старших двох її братів та сестри”.

 – Як придатного до військової служби Саву мобілізували на початку Першої Світової війни до Російського Флоту Його Імператорської Величності. Службу проходив на Балтійському Флоті (на жаль Марко Шляховий-Кармелюк неточно навів дані по нього). Декілька разів ходив у далекі походи, мав нагороди Російської Імперії (які на жаль не збереглися), – відзначають вони.

Цікаво, що за їх інформацією “під час Лютневої та Жовтневої революцій його політичні погляди сформувалися під впливом революційних політичних течій та партій, які мали великий вплив у той час на військових, в тому числі на Балтійському флоті – напевно партій соціалістів-революціонерів (есерів) або анархістів”.

Дьяків ліворуч
Дьяків ліворуч

Відзначимо, що есером був отаман Зелений і, ймовірно, Григорій Косинка. До слова, на той час УПСР була провідною і найчисельнішою партією в Україні. Місцеві більшовицькі осередки заздісно дивилися їй в пуп і з придихом повторювали питомо есерівський слоган “Землю – селянам, фабрику – робітникам”.

L8HOeCWGVUM
Дочка отамана Дякова – Марія Савівна Моргун, 1919 р.н.

За спогадами однієї з 4-х дітей отамана, його дочки Марії Савівни Моргун “загін батька був інтернаціональним, політичні погляди, а не національність, ставали вирішальним фактором знаходження у ньому. Всі скривджені зверталися за допомогою до нього, іншого шляху в них не було у той час”.
Тим дивнішим є розтиражований як істориками так і медіа епізод з надзвичайно жорстоким погромом в селі Германівка. Правда, чи не єдиним джерелом, на яке посилаються зазначені вище суб’єкти є “Сводка материалов Отдела помощи погромленным при РОКК на Украине о погромах отрядом атамана С. Дьякова в м. Германовка Киевского уезда 28 августа и 15—18 сентября 1919 г”, котра грунтується на словах Іони Мордковича Берченка, котрий, за власним визнанням, безпосереднім свідком погромів не був:

…Местечко находится в 50 верстах от Киева, вблизи Василькова. Еврейского населения — 250 семейств (около 800 душ).

О последнем погроме в Германовке могу сообщить только со слов других, так как я сам не был в Германовке во время погрома.

28 августа н.с. ворвалась в наше местечко банда под предводительством Дьякова. Последний сейчас же созвал сход местных крестьян, на котором произнес речь, содержания которой не знаю, но надо полагать, что она была погромного характера, потому что, как передают, в конце своей речи он обратился к своим парням с призывом прогуляться по местечку. Они ходили из дома в дом и резали своими саблями всех без разбору, мужчин и женщин, не щадя даже маленьких детей. Во многих случаях они насиловали женщин, а потом их убивали. Многим жертвам бандиты отрубают голову. Резня продолжалась 4 дня. Насчитывают до 120—150 убитых. Некоторые еврейские дома были подожжены.

Петлюровские войска, проходившие до того через наше местечко, никого не трогали.

Следует остановиться на отношении местных крестьян к происходящим событиям. Они попытались было заступиться за евреев. Некоторые из них взяли к себе на квартиру под свою защиту своих знакомых евреев. Бандиты стали им угрожать, что в случае защиты ими евреев, они расправятся с ними. Это подействовало на крестьян, и они стали отказывать евреям в защите. Через несколько дней после ухода банды вошли в местечко регулярные войска Добрармии. Еврейское население продолжает и по сей день быть терроризированным. Избиения и грабежи продолжаются. Передают, что убит еврейский юноша Патлах.

Все евреи, оставшиеся в живых, разбежались, кто куда мог. В самом местечке их осталось немного. Положение отчаянное. Их не выпускают из местечка. Крестьяне боятся дать им приют, чтобы самим не пострадать из-за них (некоторые крестьяне, приютившие у себя евреев, были за это ограблены бандитами). Показаться на улице рискованно. Солдаты избивают всех встречных евреев. Солдаты ходят по еврейским квартирам, раскапывают землю, разбивают стены, печи в поисках денег и других ценностей. Несчастным, измученным страдальцам некуда деться, они прячутся по лесам, полям без пищи и крова, как живые тени в окрестностях местечка и буквально обречены на голодную смерть, если не подоспеет какая-нибудь помощь извне…”.

Другий погром відбувся за кілька тижні (15-18 вересня). Тоді про нього розповіло столичне “Киевское эхо”.

…По словам крестьян, приехавших из м. Германовки, все еврейское население местечка, в количестве 250 чел. совершенно уничтожено проходившим отрядом повстанцев Саввы Дьякова.

Успевшие скрыться несколько десятков человек, среди которых большинство детей-подростков, были на пути застигнуты еще каким-то отрядом и перебиты.

Уцелел лишь один еврейский мальчик, которого окрестные крестьяне приютили у себя…

(Из газеты «Киевское эхо» от 19 сентября)

За словами колишнього голови села Анатолія Шафаренка “Германівка – село козацьке, давнє, а розквітом своїм завдячує єврейській громаді. Тут було 47 торговельних закладів, власниками яких були євреї. Взаємини з місцевим населенням були приязними і довірливими: за житейської скрути продавці відпускали товари без грошей – «будуть віддаси». До революції кількість єврейського населення досягала 3 тисяч – 484 сім’ї. У післяреволюційні роки банда Дьякова вчинила погром. Громада пішла у сусіднє село Семенівку на храмове свято День Успіня Божої матері, а бандити порубали більш як 250 людей, не жаліючи ні малих, ні старих. Тож не дивно, що дорога, яка йшла від центру села до цвинтаря була червоною. Її так і назвали червоною майже до 30-х років”.

 – Жителі Германівки возили загиблих у величезний котлован, а потім довгий час докидали землю, бо могила провалювалась. Батько розповідав, що коли був погром, то спіймали одного жителя – єврея, його не били, не катували, а змусили нарвати мішок кропиви і з’їсти. Він випив піввідра води і помер прямо на подвір’ї. Усі ці жахи врізалися мені в душу.

Я все життя шукавдокументи про те, як склалися єврейські долі. Підняв багато архівів і зміг зібрати дані про 850 чоловік євреїв, – прізвище, ім’я по батькові, ім’я дітей, яку освіту отрималимали, яку власність мали, чим займались. Після погрому євреї почали роз’їжджатися хто куди, деякі виїхали у Васильків, деякі поїхали на Жидівські стави (це у Кагарлицькому районі), деякі аж до Канади. У нашому музеї є експозиція «Єврейська міщанська управа», де зберігається багато документів про євреїв Германівки, – розповів він.

Нині, за його словами, в селі євреїв лише двоє. Одна з них – директор германівської гімназії Діна Миколаївна Британь. Її батько був  ветеринарним лікарем, а до того командиром ветеринарної частини кінної дивізії Будьонного.

 – Кандидат ветеринарних наук, дуже розумна освічена людина. Мав великі заслуги, і його не зачіпали. До речі моя баба Євдокія теж була із польських євреїв, на ній дід одружився в Одесі, – відзначив Шафаренко.

Втім, з єврейським кладовищем (їх, як і синагог в Германівці було 2) вийщло не “дуже”.

 – Територія єврейського кладовища при розпаюванні земель опинилася на моєму городі. Воно було окопане ровом глибиною вісім метрів, залишки якого зберіглися до цього часу. Кладовище було гарно облаштоване, розбито на чіткі квартали і дуже красиве, згадують односельці. У 30-ті рр. колгосп познімав всі пам’ятники і побудував там, у центрі села, складські приміщення, що стоять й досі. А два надгробки залишились у мене у дворі. Їх перевернули і використали як вхід до льоху. А згодом я побачив їх там і встановив належним чином. Коли наші революціонери все зруйнували, то чотири пам’ятники не могли зрушити з місця шістьма парами биків – такими вони були великими. Отже, землю роздали, і садять там картоплю, – підсумував Шафаренко.

Як би сумно не було, 28 серпня 2012 року вперше в історії незалежної України відкрито пам’ятник жертвам єврейського погрому. Його встановлено у все тій же Германівці, на Ревиній горі, за 66 км на південь од Києва.

Хто вбив Зеленого?

З отаманом Зеленим вийшло ще гірше. Згідно з “Вісником Кагарличчини” (рефрен, його повторює багато істориків) “навіть безпосередньо Кагарлик йому (отаману Дьяківу, прим.ред) вдалося відбити від реквізиції продуктів та майна зі сторони повстанців, що наскочили було з Трипілля від отамана Зеленого (Данила Ільковича Терпило). Кожен захищав свою волость – такою була правда громадянської війни. З часом прийшлося знайти порозуміння цим отаманам для об’єднання сил у спільній боротьбі за незалежну Україну”.
Разом з тим, за однією з версій (непатріотичною) смерті Зеленого Дьяків “не пробачив і не простив”. Принаймні, на цьому наполягає Лев Чикаленко о своїй розповіді про Зеленого.

– …Вибивши білогвардійців з Кагарлика, зеленівці почали вперті бої за Канів, де було поховано Тараса Шевченка. Не міг отаман змиритися, щоб вороги порядкували на цьому святому для кожного українця місці. Але Зелений, який розбурхав повстання проти Денікіна, не знав, що вже став на свою останню стежку.

Він не раз казав козакам: «Ворожа куля мене не візьме!» Отаман не помилився — його взяла «своя» куля…

30 жовтня 1919 р. з метою з’ясувати дислокацію ворога Зелений пішов у розвідку. «Любив усе своїми очима побачить…». Пригадуєте, як казав сам Данило Терпило: «Я партизан, я на карту не дивлюся. Так мені якийсь дядько розкаже, яка у них околиця, де лісок, де могила, де млин, де дороги… Обійду все, погляну, з гори роздивлюся, а тоді вже й видно мені, де будемо битись».

Звичайно, в розвідку пішов не сам. Ніби й отаман Дьяків був з ним. За однією з версій, він і вбив Зеленого під час розвідки. Принаймні так стверджував Іван Пилипович Кравченко, 1919 р. н., із с. Новосілки Кагарлицького району. Казав, що про це оповів йому син отамана Дьякова Яків.

Конфлікт між отаманами свого часу справді був, та ще й з людськими жертвами. Йдеться про наскок Зеленого на Кагарлик наприкінці 1918 року з метою здобути хліба. Кагарлик від напасників захистив отаман Дьяків. Дванадцять трипільців тоді загинуло. Напевно, родичі вбитих не вибачили Дьякову їхньої смерті. Таке не забувається. Ймовірно, що ці родичі могли бути в оточенні Зеленого і роз’ятрювали стосунки отаманів… Що ж стало іскрою кривавого непорозуміння під Каневом 30 жовтня, навряд чи хтось уже скаже.

А пам’ять Насті Кравченко, 1902 р. н., зберегла те, що вона чула в селі. «Бандити настояли, щоб убити Зеленого, — розповідала жінка. — Заготовили жеребки. Витяг Дмитро Кравченко і вистрілив у спину своєму отаману, вбив… Кравченко Дмитро Петрович приїхав додому і застрелився, не міг витримати. Йому ввижався Зелений».

Є й версія, що Зеленого смертельно поранено осколком гарматного стрільна у бою з денікінцями. Як би не було, але отаман похитнувся і світ помутився йому в очах…

Зелений (сидить)

Зелений (сидить)

Смерть отамана

За свідченнями же Марії Савівни, “якось, коли батько із загоном знаходився у Янівці, прибіг до нього селянин (прізвище з етичних міркувань не наводиться) з проханням відбити з Мирівки денікінців, що грабують цукровий завод. Повідомив, що їх замало. Сава повірив. За спогадами – зі словами «зараз ми їм покажемо» взяв декілько людей, на коней та гайда не Мирівку”.

– Їх чекала засідка у полі під Мирівкою. Відбувся нерівний бій. Кого вбили, кого поранили. Той же селянин, що це все спровокував, й показав на Саву, – розповіла вона.

Отаман загону Вільних козаків Ставянської волості,  Сава Федорович Дьяков загинув 13 грудня 1919 року під Мирівкою («на Андрія»). Йому було трохи за тридцять.

Втім, за словами дочки, “цього було замало денікінцям. З уже мертвого почали глумитися – повісили у Мирівці на базарній площі (навпроти нинішньої аптеки), поки дружина Ганна не випросила його поховати”.

На його могилі на сільському цвинтарі Янівки поставили великий дубовий хрест.
Джерело: obukhiv.info⬅🔯

Like! Share! 🙂

0
This website needs your donation!
Please, choose the amount of payment
  UAH/month tzedakah
Однажды Леонид Осипович Утесов засиделся в гостях у режиссера Московского цирка Арнольда Григорьевича Арнольда (Барского). Арнольд стал уговаривать Утесова остаться: ...
Читать
Жванецкий
- В чем дело, здравствуйте? Вы хотите войти, здравствуйте? Вы хотите ехать, здравствуйте? - Да, да, не беспокойтесь, дайте взойти ...
Читать
телекомпания Планета
Здравствуйте, дети. Тема сегодняшнего урока – «Откат». Кто мне скажет, что такое откат? — Откат – это денежный эквивалент благодарности ...
Читать
"Нам гумор подовжує життя", - це правило стосується не лише євреїв, але саме євреї так тонко і гостро можуть посміятися ...
Читать
Идиш
Одного разу якийсь єврейський кравець мав нерозсудливість відкрити крамницю в місті, де євреїв не любили, та ще й на головній ...
Читать