Історію, яка трапилася більше 70 років тому, письменниця із Львівщини Тетяна Пахомова перетворила в книгу: це історія української родини, яка під страхом розстрілу переховувала євреїв 832 дні.
Книга письменниці із Радехівщини Тетяни Пахомової «Я, ти і наш мальований і немальований бог» цьогоріч перемогла на літературному конкурсі «Коронація слова». Це роман про 832 дні, які пов’язали українську та єврейську родини зі Львівщини за часів Голокосту. Людяність, яка могла обернутися трагедією для власної родини — роман розповідає про те, як одні не побоялися взяти на себе відповідальність за життя інших, Інакших. Тож Тетяна Пахомова розповіла “20 хвилин”, що наштовхнуло на такий сюжет та чому зараз так важливо для українців переосмислити події того часу.
– Пані Тетяно, звідки взявся сюжет роману?
– Років десь так зі шість тому мої учні принесли моторошну у своїй буденності новину: в ліску на околиці міста, в купі сміття, знайшли дві могильні єврейські плити. Так розпочалось наше дослідження трагічної долі єврейського населення Радехівщини. До війни воно становило третину всього населення міста, доклалося до його культури, розбудови, і, як і всюди, було зметене страшним часом Голокосту. Після війни єврейське кладовище зрівняли із землею, а могильними плитами вимостили центральну вулицю міста – показово, правда, ж? Отак і наша громада, і все суспільство на довгий час взяло під ноги трагедію безневинних людей, для яких національність стала вироком. У спогадах земляків пролунало прізвище сім’ ї, яка під час війни врятувала матір і її двох дітей – євреїв зі Львова. Що вони робили тут? Що сподвигло селян до цього, адже за укриття євреїв – розстріл? Як можна було у маленькому селі неподалік Радехова, де всі на виду, тримати у таємниці трьох людей майже три роки? Відповіді на ці питання нам вже не було кому дати: на той час Марія Врублевська-Січевлюк, з якою я була добре знайома в дитинстві, вже була покійна. Трохи розказала її невістка – журналіст за фахом, теж нині покійна. Баба Марія була з характером – як я тепер розумію, тільки й така людина була здатна піти наперекір страшним обставинам життя. Так що герої роману – реальні люди. Роман розпочинається у передвоєнному Львові, з опису мирного і щасливого життя родини із шести осіб – маленької часточки 150-тисячної єврейської громади (це одна п’ята довоєнної чисельності Львова), введені цікаві деталі єврейського побуту і традицій. В творі наведено страшні факти животіння у львівському гетто, які, на жаль, суспільство довго замовчувало, а зараз пелена часу закрила ці страшні сигнали історії.
– Скільки часу працювали над книгою? І чи важко було описувати події часів Другої світової та Голокосту?
– Книгу писала недовго, три літні місяці – але! – по 8-9 годин щодня: зварила їсти – подумала – пописала; знов щось зробила – подумала, пописала, – так що в сумі чисте писання займало отих 8-9 год. Я наполеглива людина, і не можу відступити від чогось, не закінчивши. Не знаю, як можна писати роман роками – міняється світогляд, твоє світосприйняття. Та й загалом романи є як букети: пишні, пафосні – як великий оберемок троянд, а є такі, як мій – маленький букетик фіалок. Навіть обкладинка фіолетова. Щодо того, чи важко було описувати страждання війни і Голокосту. Врятовані євреї вижили у сховку під підлогою стайні, а виходили лише вночі – на сільське кладовище поруч з хатою Марії. Сидячи в зручному кріслі на свіжому повітрі, нам важко уявити тваринне існування хоч одного дня в смороді і темряві тісного сховку хліва; чи той голод, що відчували мешканці гетто, отримуючи по п’ятдесят грам ерзац-хліба. Мушу сказати, що я навіть пощадила читачів – не дала повного опису всіх тих страждань, бо всі, всі ми маємо свій больовий поріг – і до свого болю, і до чужого… Не знаю чи є, та відчуваю, що повинна бути така наука – психологія болю. На форумі книговидавців я спостерегла дивну річ: люди підходили до книг «Аеропорт», «Вовчі діти», « У війни не жіноче обличчя» ( книга нобелівського лауреата С. Алєксієвич) – це дуже відомі книги, високохудожні, але – несуть свою розповіддю біль, – з якимось внутрішнім тремтінням і повагою брали, гортали їх, і – нерішуче клали назад. Цікаво, на які обсяги продажів вийшли?.. Не всі ми готові віддати свій власний час наодинці осмисленню чужого болю і співчуттю іншим. Зізнаймося, у вільний час більшості з нас хочеться чтива легкого, сучасного, не обтяженого болем, з хеппі-ендом… Такий ж ефект мала і моя книга: Голокост? – Ні! Та ось тут є цікава тенденція: клали назад книгу люди старшого покоління, а молоді – з цікавістю гортали і купували, що знову штовхнуло мене на роздуми. Історія – пані, що ходить по колу. І одна справа – хоч і відомий, та сухий факт історії, а інша – емоційне художнє сприйняття. Книга написана м’яко, з гумором, з пошуком точок зближення іудеїв і християн у релігії, традиціях.
– Українці є у списку праведників світу, однак, звісно ж, далеко не про всі факти відомо. Ця книга – це спроба віддати належне кожному, хто врятував бодай одне життя?
– Наші радехівчани, описані в книзі, нагороджені свідоцтвом і срібною медаллю Праведників світу, а їх син мав честь посадити на Голгофі в Єрусалимі іменне деревце в Саду-алеї Праведників світу. Приклад людяності не має терміну придатності. Багато з моїх читачів зізнаються, що не змогли б повторити те, що зробила сім’я Марії і Степана. Життя дає нам нові ситуації, нові випробування, і ми маємо бути Людьми.
– Чому українці зазвичай не люблять говорити про Голокост, хоча все це відбувалося на їхніх очах, із їхніми сусідами та знайомими?
– Чи в побуті, чи в будь-якій державі – скрізь і усюди діє просте і логічне правило: «Своя сорочка ближче до тіла». Знову-таки повернемось до сприйняття болю. Насамперед болить своє. Щойно після незалежності ми почали говорити про Голодомор, та й до того часу болю в країні було достатньо: ще кривавили рани війни, кожна хата мала свої втрати – як не на стороні армії, то в боротьбі ОУН-УПА, рубцювалися рани від численних примусових акцій по переселенню – бойків, лемків, «Вісли» – нема в нас сім’ї, яку би боляче не вдарила війна. Та оті примітивні стереотипи мислення «Вдар слабшого!», спровоковані політикою – спочатку Німеччини, а потім підхоплені Радянським Союзом і трансформовані в політику зверхнього антисемітизму – в анекдотах, фільмах, утисках євреїв при вступі у виші. «Незнання породжує злобу, а її не можна пускати в серце…» – говорить один з героїв мого твору. А ми пустили її достатньо. Підсвідомо в більшості голів реакція на німця зовсім не є як на нащадка нацистів, зате при слові «єврей» починає пробивати вкорінений синдром чужака, «інакшого». Може, вже й банально, але: хочемо в Європу – маємо навчитися поважати Інакшого. Особливо того, хто, виявляється, і не дуже й інакший.
– Багато істориків стверджують, що нинішні події на Донбасі – результат того, що ми не винесли уроків із Другої світової. Мовляв, ми не проговорили істинні причини та наслідки тих подій. Чи погоджуєтесь?
– Виховання толерантності в суспільстві допоможе становленню нації. Маємо згадати всі ті моменти історії і осмислити їх. Якщо хтось виведе історію свого родоводу, і у ній не буде інших національностей – то це буде унікальна людина. В багатонаціональному Сингапурі заборонено у виборчих перегонах використовувати релігійні чи міжнаціональні протиріччя. Строкате різномаїття населення США навчилося жити поруч. Хочемо бути успішними і багатими – маємо навчитися ми. Хочемо бути істинними християнами – маємо бути насамперед людяними. Людяність не має національності.
Довідка: Тетяні Пахомовій 52 роки, вона — педагог із 35-річним досвідом, зараз працює вчителем географії і економіки в Радехівській спеціалізованій школі з поглибленим вивченням іноземних мов. Читачам же обіцяє незабаром другу книгу. Каже, що сюжет теж «взятий з-під ніг», але буде цікавий не тільки українцям, а й жителям Польщі.
🔯🔯🔯Ірина Небесна, “20 хвилин”🔯🔯🔯
