Втрачений Ужгород: крамниця Циріла Фунданича

На вулиці Волошина, навпроти величної будівлі колишнього василіанського монастиря, а нині – фізичного факультету УжНУ, знаходиться звичайний дім з незвичайними надписами. Колись то був магазин Циріла Фунданича, зараз же – фактично єдиний зразок довоєнної вивіски, збереженої в Ужгороді. Сюди водять туристів, показують красивий закинутий дім Циріла Фунданича, однак мало хто в Ужгороді знає бодай щось про власника крамниці. “Про Захід” розкопав і цю забуту сторінку історії міста.

Якось мені довелося чути, як туристам біля крамниці Фунданича екскурсовод розповідав байку про те, що Циріл був багатим євреєм, і в його магазині можна будо купити все: від цвяхів до молока. Рідні торговця, відшукати котрих мені коштувало великих зусиль, почувши це, лише посміялися, бо такого ревного греко-католика, як Циріл-бачі, сказали, ще треба було в місті пошукати. Завдяки дивом збереженій з 1936-го року вивісці цей чоловік став міською легендою, про яку вже складають вигадані історії, хоча насправді був звичайним торговцем, як сотні інших у міжвоєнному Ужгороді, не вирізнявся ні надзвичайним багатством, ні громадською чи політичною активністю.

Народився Циріл Фунданич 31 березня 1904 року в Ужгороді. За даними, опублікованими у книзі “Ungvár és Ung vármegye” за 1940-ий рік, його батько Карой був юристом. Нині онучка Кароя і племінниця Циріла Фунданича Марія Сабов (вона, до слова є дружиною знаного в Ужгороді греко-католицького священика Павла Сабова), згадує, що Карой, можливо, і мав освіту юриста, однак за фахом не працював. Він був людиною заможною, володів великими виноградниками на тодішніх околицях Ужгорода, виробляв і продавав хороше вино. У Кароя Фунданича та його дружини було п’ятеро дітей: доньки Анастасія, Марія, Гізелла та Єлизавета, а також єдиний син Циріл. Родина була угорськомовною.

Циріл навчався в ужгородській гімназії. За даними тієї ж книги “Ungvár és Ung vármegye”, далі освіту здобував у Будапешті, хоча племінниця знову ж таки не підтверджує цієї інформації, розповідає, що Циріл після закінчення гімназії не схотів більше вчитися й одразу відкрив невеличкий магазинчик в Ужгороді. І з книги, і від рідних відомо, що торгувати він почав у 1925-му, маючи лише 21 рік.

Де саме знаходилася перша крамниця Фунданича, родина не знає, але сліди її знайшов інший не менш легендарний ужгородець – власник кафе “Під замком” (“Снек”-бару) Юрій Руснак. Коли у 1988-му він придбав на нинішній вулиці Ольбрахта закидане сміттям напівпідвальне приміщення, літні сусіди розповіли, що раніше тут була маленька крамничка Фунданича, а поруч – власне, там, де зараз знаходиться кафе, його винний погріб. Пан Юрій, називаючи себе чоловіком старомодним, вирішив зберегти колорит і відкрив кафе, яке згодом стало й музеєм – стільки старих автентичних речей він там зібрав. На фасаді, під шаром старої штукатурки, знайшлося й підтвердження того, що колись тут працював магазинчик, – двомовні надписи, які рекламували товар, що там продавався. З них можна дізнатися, що у першому магазинчику Фунданича торгували вином, пивом, мінеральними водами, свіжою смаженою кавою, чайним маслом (мова не про олію чайного дерева, а продукт, вигаданий і дуже популярний в Австро-Угорщині. Власне, це не масло з додаванням чаю, а просто вершкове масло найвищої якості, яке аристократи додавали у чай), сирами тощо. Вивіски Юрій Руснак під шаром штукатурки не знайшов, тому припускає, що цей крихітний магазин її просто не потребував, бо обслуговував мешканців цього району, кожного з яких, напевне, знав особисто. До речі, решітка на вікні там досі збереглася оригінальна. Вона цікаво відкривається, тож можна навіть уявити, як Циріл Фунданич приходив щоранку до своєї крамнички, піднімав решітку на вітрині, відкривав магазинчик і починав торгувати, перемовляючись із перехожими на вуличці, яку називали тоді Винним рядом (Пінцешором).

Очевидно, справи в Циріла йшли непогано, бізнес розростався. Тож згодом він вирішив переїхати з тісної крамнички у просторіше приміщення. Таке знайшов поруч – у будинку вчителя Олександра Мончака, саме там, де нині видніється вивіска з ім’ям Циріла Фунданича. В архіві колишнього БТІ (тепер КП “Архітектурно-планувальне бюро”) в інвентарній справі цього будинку є копія договору за 1936 рік, яка підтверджує, що будинок, зведений 1900 року, ужгородський вчитель Олександр Мончак та його дружина Олена Кімак продали за 90 000 Кч торговщику Кирилу Фунданичу та його дружині Олені Ласоті. Цей документ спростовує розповсюджену думку про те, що Циріл Фунданич збудував дім на нинішній вулиці Волошина. Насправді, він лише придбав його для розширення бізнесу. Крім цього, документ вказує і на сімейне положення Циріла, котрий станом на 1936-ий вже був одружений на ужгородці Олені (Ілоні) Ласоті (за даними книги “Ungvár és Ung vármegye” вона була донькою депутата Ужанського комітату Імре Ласоти). Як розповіли рідні торговця, дітей у цьому шлюбі не було, хоча подружжя дуже любило малечу, а Циріл, коли до магазину приходили його малі племінники, постійно дарував їм цукерки та інші смаколики.

Марія Сабов добре пригадує магазин на нинішній вулиці Волошина. Там продавали вино, ймовірно, виготовлене також і з винограду, зібраного на виноградниках старшого Фунданича, каву, багато різних прянощів (деякі газетні реклами представляють Циріла саме як торговця прянощами), хліб, солодощі, а також інші продукти. Приміщення було невеличке, за прилавком торгував сам Циріл, однак був у нього і помічник. Просторий підвал як торгову залу не використовували, там був склад продукції. З магазину можна було увійти до задніх житлових кімнат, у яких Циріл Фунданич проживав із дружиною. Дім був гарний і просторий, на три кімнати. Жили Фунданичі без надмірної розкоші, мали гарні дерев’яні меблі, у вітальні лежав великий килим, на стінах висіли картини і фотографії, зокрема й єдиний збережений у родичів фотопортрет Циріла Фунданича, який вони люб’язно надали для публікації.

Від рідних також знаємо, що у роки Другої світової війни Циріл Фунданич був воїном угорської армії, на жаль, невідомо де, коли і за яких обставин потрапив у полон радянської армії, кілька років працював на лісозаготівлі десь у Росії, а додому повернувся, за неточними даними, у 1947-му. Хто весь цей час приглядав за магазином, і чи працював він узагалі в роки війни – невідомо. Рідні пригадують лише, що сімейне життя Циріла після повернення додому не склалося, незабаром вони з дружиною Ілоною розлучилися і вона виїхала на проживання до Хуста. Ймовірно саме розлучення і стало приводом для продажу будинку з крамницею на тоді вже Жовтневій вулиці у 1951 році. Новими власниками будинку з магазинчиком стали Марія Егер та Габріелла Гербер. Циріл Фунданич же придбав частину будинку на нинішній вулиці Яроцькій, де оселився, незабаром одружившись удруге – на сестрі відомого у Виноградові хірурга Олівера Сіладі Кларі Сіладі.

У Радянському Союзі, куди після війни повернувся Циріл, для нього, як приватного торговця і, тим паче, колишнього угорського солдата, в торгівлі місця не було. Тому він влаштувався на роботу на фанерно-меблевий комбінат, де у звичайному цеху, складаючи стільці, працював до самого виходу на пенсію. Його друга дружина Клара працювала у краєзнавчому музеї в замку, у відділі кадрів. Жило подружжя скромно, тихо. Рідні не пригадують, аби приємний, милий і завжди дуже скромний Циріл-бачі мав якесь хобі чи кудись ходив, крім церкви. Так тихо він і помер у жовтні 1986-го року.

Тоді і виявилося, що весь цей час Циріл Фунданич ревно зберігав усі речі, пов’язані з його магазином. У 1987-му Клара Фунданич принесла їх до музею, поповнивши його колекцію цікавими експонатами, завдяки яким нині і можемо хоча би приблизно уявити, як виглядала крамничка Фунданича всередині. Зараз частина з 37 предметів, проданих Кларою краєзнавчому музею, виставляється в експозиції відділу історії “Кава на жорнах століть”, відкритій навесні цього року. Там, зокрема, можна побачити касовий апарат з магазину Фунданича, красиві ваги, мірний посуд для сипучих товарів, скляні пляшки       з-під рому та інших напоїв і ще багато іншого.

А що ж було із приміщенням колишнього магазину Фунданича? Судячи з документів, які зберігаються в інвентарній справі будинку, нові власниці будівлі у радянські часи добряче намучилися, аби захистити своє майно від зазіхань влади. У 1962-му у “літню кухню” на подвір’ї, а також на горище основного будинку хотіли примусово вселити додаткових пожильців, в ті ж роки жінки ледве відстояли своє володіння всім будинком, включно з приміщенням магазину, яке хотіли націоналізувати. Невідомо як, та їм все ж вдалося добитися того, що магазин залишився у їхній власності, держава ж виплачувала їм орендну плату за розміщенні у ньому маленького гастроному.

У 1996-му, за документами, там працювало вже кафе, пізніше відкрився магазин музичних інструментів. На той час у будинку проживала лише старенька власниця – Габріелла Леонардівна Гербер. Їй допомагав доглядати за будинком племінник – нині вчитель Ратівецької школи Ленард Іллар. Він і розповів нам, що будинок на той час перебував у дуже поганому стані, стіни були постійно вологими. Можливо, через те фарба на фасаді ніяк не хотіла триматися, і скільки разів у радянські часи вивіску Фунданича не намагалися забілити, фарба не трималася і стара вивіска знову проглядала. Врешті, хтось із орендарів відкрив її і так і залишив.

Ленард Іллар, котрий провів у будинку на Жовтневій все дитинство і юність, має про нього багато теплих спогадів. У родинному архіві пан Ленард знайшов і кілька світлин своєї тітки, зроблених у будинку в радянські часи, і люб’язно надав їх нам для публікації. Саме він успадкував історичний будинок після смерті своєї тітки у 2012 році. Під час обстеження будівлю визнали аварійною, тож пан Ленард розумів, що на її порятунок потрібні великі кошти, яких у нього, звичайного вчителя, немає. Тому він змушений був продати будинок, погодившись на пропозицію покупця лише після того, як той пообіцяв: зносити будівлю не буде, зробить усе, щоб її врятувати.

Нині новий власник веде позаду старого будинку Фунданича будівництво, зводячи впритул до нього вищу будівлю. Поки старих стін і справді не чіпають, але і не рятують. Хочеться вірити, що цей куточок старого Ужгорода не зникне, а пам’ять про старий магазинчик Фунданича не обростатиме більше байками про багатого єврея Циріла.

Тетяна ЛІТЕРАТІ, “Про Захід“