Історія одного порятунку

Ольга Ігнатівна Руденко могла б носити почесне звання Праведниці народів світу. Але не склалося: ані врятована сім’я, ані героїня, яка ризикувала власним життям, не розповіли про подвиг. Лише нещодавно донька праведниці вирішила поділитися тими небагатьма даними, які чула від мами.

Пряму мову доньки Ольги Ігнатівни – Ніни Данилівни Руденко, записав її син Євген Савісько.

Мене звати Ніна Данилівна Руденко. Я народилася в листопаді 1936 року в селі Бахмач-2 Бахмацького району Чернігівської області. Мої батьки: мама Ольга Ігнатівна Руденко (дівоче прізвище Харченко) (01.10.1913 – 29.11.1981) і батько Данило Васильович Руденко (14.01.1914 – 1941//1943). Жили ми дуже бідно. Батько брав участь у радянсько-фінській війні (1939–1940), а потім пішов добровольцем на війну 26 червня 1941 року. Загинув.

Ми жили в селі Бахмач-2 на окраїні села. Крайня хата зліва по вулиці Крекші, це якщо йти в місто Бахмач. З одної сторони – дорога до міста, з другої – поле, з третьої – кладовище, яке розміщене вздовж нашого огорода, а від нього маленька діляночка, це вже з четвертої сторони, яка вела до болота.

В нашій хатці було невелике підпілля, виложене цеглою з окремим входом з коридора. Це було зроблено після громадянської війни, коли орудували банди і першими попадали крайні жителі хат. Тоді мій дідусь, як будував хатку, зробив таке скрите підпілля, де можна було і щось зберегти, і людям (3–4) переховатись.

Там де ми жили було всього 4 подвір’я. По  нашій стороні ми і баба Назаренко, яка в війну жила в брата в селі. А по другій стороні 2 багатодітні сімʼї.

Навесні 1941 року моя мама пішла в місто Бахмач, що знаходиться за пʼять кілометрів від нашого села Бахмач. Мама повела мене до лікаря у районну лікарню. А коли я втомилася і почала вередувати, то ми зупинилися біля одного з двох вагончиків,  у яких жили сімʼї залізничників. Вони  стояли недалеко від залізничного полотна вздовж дороги, що вела з міста до села Бахмач-2 через поле і на нашу вулицю Крекші. Там  було подвірʼя чимось заставлене і не було ніякого огороду. А з вулиці стояла лавочка. (Для тодішнього Бахмача це було щось надзвичайне, бо лісу поруч не було, лавочку не було з чого зробити.)

З двору вийшла жінка старша мами, (а мамі тоді було 27 років), нижча, крупніша,  винесла водички, пригласила в двір.

Отоді  ми і познайомились з сімʼєю Йоффе. Її звали Сара, але моя  мама  називала її, як старшу за віком просто на Ви. Чоловіка звали Залман, спокійний і врівноважений, з тихим голосом, він працював, я його бачила рідко, середнього росту, напевне, він хворів, бо у нього була задишка при ходьбі і частий кашель. Вигляд він мав замучений і старечий (так мені тоді здавалося).

У них було троє дітей: сама старша (від мене вона була старша років на пʼять, її називали Ніна (мабуть насправді її звали Наїна) – десь 1930–1931 року народження; її сестра, теж старша мене або така як я, десь 1933–1936рр., худенька. При знайомстві вона сказала своє ім’я, а яке я не розібрала (її мама сказала, звіть її Аня, по-вашему), (мабуть її справжнє ім’я Хана), і самий менший син Борис, він був такий як я або на рік менше, десь 1937–1938 рр.

Ми першу зиму війни 41р. самі дома не жили, а вже з весни 1942 і до визволення Бахмача осінню 1943  жили дома і з нами жила ця сімʼя як наче наші рідні (у мами було дві сестри і два брата), які жили в другому селі. Вони рідко виходили, не общались з нашими сусідами, щоб менше людей знало. Коли бували облави, то Залман ховався в очереті (в болоті) рядом. На фронті він не був, у нього була «броня».

Після визволення Бахмача вони перейшли у свій вагончик,  який був розбитий снарядом, а потім одержали другий.

Наші мами бачились рідко,  на залізничному вокзалі. У  всіх  було море проблем  і було не до зустрічей. Їхня мама після війни дуже хворіла.

Мама їх всіх жаліла, казала у нас хоч щось на огороді виросте, а у них і цього нема. Завжди щось їм передавала з овочів чи фруктів, а вони нам передавали хлібчика, бо у нас не було за що купити.

Я  з ними не зустрічалась після  війни, бо була не ходяча, сказались травма яку одержала в лютому 1943 року під час облави німців на комуністів, евреїв, керівників. Тих кого спіймали, загнали в колгоспний клуб і живцем спалили. Там же загинула сестра мого батька. Кругом клуба зігнали людей щоб дивились на ці муки.

Після 1946 року я лежала майже три роки в Плисківському костно-туберкульозному санаторії, потім в 1957 році закінчила школу, поступила в Одеський медінститут і після закінчення з 1963р. працювала і живу в Черкасах.

Моя мама хворіла, переїхала до нас в Черкаси і в листопаді 1981 року померла. Захоронена на Другому кладовищі. З розмов мами знаю, що батько Залман помер після війни, вони збирались наче переїздить в Сумську область. Сама я в Бахмачі не була з 1999 року. Зі слів знайомої, вона приблизно в 2003р. зустріла одну з сестер в Конотопі, та передавала нам привіт, і сказала, що її чоловік з Конотопа.