Меморіальний Центр Голокосту “Бабин Яр”: що не так із критикою майбутнього меморіалу?

Бабин Яр

ВІКТОРІЯ ХІТЕРЕР,
професор історії Міллерсвільского університету (США), членкиня Вченої ради Меморіального Центру Голокосту “Бабин Яр”

Пам’ятаю, як я вперше приїхала до Бабиного Яру з батьками і бабусею наприкінці 1970-х, коли мені було років 10-11. Був теплий сонячний літній полудень, ми підійшли покласти квіти до величезного, як мені в дитинстві здавалося, пам’ятника. Крім нас там нікого не було.

Зяюча порожнеча давила і лякала. Це так разюче відрізнялося від інших пам’ятних місць, які я бачила раніше.

Там завжди були люди, лежали квіти і вінки, стояла почесна варта і фотографувалися молодята. Місце біля радянського монумента, встановленого в Бабиному Яру в 1976 році, здавалося покинутим і напівзабутим.

Це було не випадково. Радянське керівництво зробило все для того, аби забути трагедію Бабиного Яру. Тема Голокосту, як і вся єврейська історія, перебували в Радянському Союзі під забороною з кінця 1940-х років і аж до падіння радянського режиму.

Ця завіса мовчання проривалася іноді голосами ліберальної інтелігенції і єврейських активістів, які 29 вересня, в день початку розстрілів у Бабиному Яру, влаштовували несанкціоновані мітинги. Міліція розганяла ці мітинги, а їх учасникам погрожували великі неприємності: від звільнення з роботи до арешту.

На противагу несанкціонованим мітингам влада проводила свої офіційні збори в Бабиному Яру на річницю розстрілів, на яких ніколи не згадувалося, що більшість загиблих в Бабиному Яру були євреями.

Проте для киян це завжди був секрет Полішинеля.

Про те, що більшість загиблих у Бабиному Яру були євреями, знали всі. Ще були живі багато свідків катастрофи, і у цих людей неможливо було забрати їхню пам’ять.

Моя бабуся Євгенія Карпівна (Гицель Калманівна) Броварник розповідала безліч разів своїм друзям і знайомим, як вона дивом врятувалася з дворічною дитиною (моєю мамою) і поїхала з останнім потягом з обладнанням з заводу “Арсенал” у товарному вагоні з Києва.

Мій дідусь Ілля Володимирович Броварник до війни працював зубним лікарем в поліклініці цього ж заводу. Він поїхав у евакуацію зі своєю старшою донькою, а бабуся з мамою не змогли з ним поїхати, оскільки моя мама була хвора на якесь інфекційне захворювання. Бабуся боялася, що їх просто висадять з поїзда, якщо зрозуміють, що дитина хвора.

У середині серпня, коли німці вже були на підступах до Києва, бабуся прийшла на завод “Арсенал” дізнатися, чи немає яких-небудь звісток від її чоловіка (після від’їзду з Києва з ним перервався зв’язок).

Якийсь начальник (на жаль, моя сім’я не запам’ятала його прізвища), що відповідав за евакуацію обладнання заводу, мабуть пожалів її і сказав: “Ви – єврейка, вам в Києві залишатися при німцях не можна. Останній склад з обладнанням буде відправлений через кілька годин. Якщо ви встигнете, я посаджу вас з дитиною в товарняк”.

Бабуся побігла додому, схопила дитину, документи і що змогла з речей і все-таки встигла на поїзд. До Воткинська їхали дуже довго, два тижні. Майже всі свої речі бабуся по дорозі обміняла на продукти, треба було самій щось їсти і годувати дитину. Отже, приїхали в евакуацію без речей, але вціліли.

Далеко не всім так пощастило, багато євреїв – люди похилого віку, жінки і діти – виїхати з Києва не змогли, оскільки радянською владою не були віднесені до категорії осіб, які підлягають евакуації. Натомість евакуювали оборонні заводи разом з необхідними для виробництва фахівцями, евакуювали номенклатуру, відомих вчених, артистів, евакуювали членів сімей офіцерів Червоної армії.

Майже всі євреї, які залишилися в Києві, незабаром були вбиті нацистами в Бабиному Яру. Загинув і вітчим моєї бабусі Йосип Полиновський, який пішов у Бабин Яр разом зі своїм сином від першого шлюбу.

Як і у багатьох киян-євреїв, історія моєї родини тісно переплелася з історією Бабиного Яру. І хоча з 1999 року я живу і працюю в США, зв’язків з Україною, з моїми колегами ніколи не втрачала.

Більшість моїх наукових праць присвячено історії євреїв Києва. Я займаюся історією Бабиного Яру вже багато років, опублікувала ряд статей з цієї тематики.

Зараз я пишу книгу про Бабин Яр і про увічнення пам’яті його жертв в Радянському Союзі і незалежній Україні. Тому, коли в 2017 році головний історик Меморіального Центру Голокосту Бабин Яр Карел Беркгофф, запропонував мені взяти участь в підготовці базового історичного наративу для майбутнього музею, я звичайно ж відразу погодилася. Також я увійшла до складу Вченої Ради МЦ БЯ.

З падінням комунізму політика забуття Бабиного Яру пішла в минуле. У роки незалежності України з’явилося безліч нових пам’ятників в Бабиному Яру. Річниці початку масових розстрілів у Бабиному Яру відзначаються в Україні на державному рівні.

Вже ніхто не приховує, що більшість жертв Бабиного Яру були євреями. Але покоління свідків трагедії вже майже пішло, і аби зберегти пам’ять про жертви Бабиного Яру в 2016 році в Києві і був створений Меморіальний Центр Голокосту “Бабин Яр”.

Метою цього Центру є увічнення пам’яті жертв Голокосту і всіх жертв Бабиного Яру, організація наукових і освітніх програм, які сприяли б розвитку демократії і толерантності. У 2026 році в Бабиному Яру буде відкрито Меморіальний музей Голокосту “Бабин Яр”.

29 липня цього року президент України Володимир Зеленський провів відеоконференцію з членами Наглядової ради Фонду “Меморіал Голокосту “Бабин Яр” і підтримав створення Меморіального Музею Голокосту. Президент Зеленський зокрема сказав:

Створення меморіалу – це дуже важливо для нашої країни. В її історії було багато трагічних подій. Але ми повинні пам’ятати про них, розповідати майбутнім поколінням. Такі моменти повинні бути в історії України. Вони є в наших оповіданнях, в пам’яті, в книгах. Дуже хочеться, щоб цей проєкт втілився в життя, і ми разом з вами створили історію.

Підтримка президентом України ідеї створення Музею Голокосту викликала невдоволення і спровокувала критичні статті в українській пресі. Йдеться про публікації українського правозахисника, публіциста Мирослава Мариновича “Вкотре про Бабин Яр” на ресурсі Zbruch, 5 серпня 2020 року і журналістки з Єрусалиму Галини Хараз “Нове старе протистояння” в газеті День, 7 серпня 2020 р.

У демократичному суспільстві завжди існує свобода думок і дискусій. Але біда в тому, що автори цих статей не готові нічого обговорювати, вони просто закликають закрити проєкт. Подив викликають і зовсім необґрунтовані оцінки академічної частини проєкту, до якої належу і я.

Чим же так незадоволені автори статей?

Мирослав Маринович пише в своїй статті: “Я, звичайно, не проти участі західних фахівців, але зневага до ґрунтовних напрацювань українських науковців є просто черговим проявом комплексу меншовартості”.

Насправді, шановний автор тут абсолютно помиляється. Наукова історіографія – якщо йдеться про науку – не може нехтувати напрацюваннями будь-кого. Безумовно, роботи українських вчених, як і західних, вивчалися, осмислювалися і були використані авторами базового історичного наративу.

Ба більше, українські вчені – ті, які не знехтували закликами Карела Бергкоффа до спільної роботи, – зробили вагомий внесок у підготовку історичного наративу для майбутнього музею. Та й себе я від Києва і України не відокремлюю, і публікації мої підготовлені на підставі матеріалів з київських архівів.

Взагалі кажучи, в сучасному світі не настільки важливо, де людина живе, головне, чим вона займається і яким фахівцем є. І звісно, в інтересах України, щоб у створенні Меморіального Музею Голокосту в Бабиному Яру брали участь найкращі фахівці з усього світу.

Так із залученням найкращих вчених з різних країн було створено Музей історії польських євреїв “Полін” у Варшаві. А головним істориком цього музею і нині є найбільший фахівець з історії євреїв Польщі, почесний професор Брандайському універітета (США) Ентоні Полонський.

У МЦ БЯ була зібрана унікальна група вчених з різних країн: України, Голландії, Німеччини, Австрії, Молдови, Ізраїлю та США для створення історичного наративу для майбутнього музею. Всі учасники академічної частини проєкту добре відомі своїми публікаціями, мають високу наукову репутацію.

Концепція і деталі історичної частини проєкту ніколи не трималися в таємниці, навпаки завжди були відкриті для вільного обговорення. У результаті був підготовлений високопрофесійний історичний наратив для майбутнього музею, який отримав позитивні відгуки від провідних фахівців в області Голокосту. Цей наратив був опублікований на сайті МЦ БЯ і кожен бажаючий може з ним ознайомитися.

Тому більш ніж дивно читати в статті пані Галини Хараз, що нібито в історичний наратив впроваджені антиукраїнські ідеї, які прославляють роль Сталіна і Радянської армії у порятунку євреїв. Таких ідей у наративі, звичайно ж, немає. Наратив, навпаки, описує і сталінські репресії, і Голодомор, і інші злочини радянського режиму.

Так само не відповідає дійсності твердження пані Хараз, що наратив штучно відокремлює “євреїв від неєврейського оточення” і виводить їх за рамки української історії. Все якраз в точності до навпаки, оскільки історія євреїв Києва та України описані в контексті української історії.

Ніхто не поділяє і жертв Бабиного Яру, в історичному наративі цілий розділ присвячений неєвреям-жертвам нацистського режиму: ромам, військовополоненим, українським націоналістам, підпільникам і пацієнтам психіатричної лікарні. Меморіальний музей Голокосту Бабин Яр має правдиво представити історію всіх жертв нацистської окупації.

Пані Хараз протиставляє у своїй публікації “приватний”, а насправді створюваний на засадах державно-приватного партнерства Музей Голокосту “суто державному” проєкту, з концепцією від Інституту Історії України. Останній пропонує створення двох окремих музеїв: Меморіального Музею Бабиного Яру і “альтернативного” до того, що вже створюється МЦ БЯ Музею Голокосту.

За всієї поваги до моїх українських колег, я не розумію, який у цьому сенс?

Пані Хараз також бездоказово стверджує в своїй статті, що проєкт МЦ БЯ російський і що творці наративу не завжди розуміють, що їх просто використовують.

Це більш ніж образлива заява, оскільки більшість вчених, які взяли участь у проєкті, займаються історією Голокосту і Бабиного Яру вже багато років. Вони прийшли в проєкт, аби створити в Україні сучасний музей Голокосту і увічнити пам’ять усіх загиблих у Бабиному Яру. Ніякої російської концепції історії в проєкті немає і бути не може.

З іншого боку, пані Хараз як професійному журналісту, крім переказу позиції тих, чиї імена з вдячністю перелічені нею в кінці статті (Йосип Зісельс, Віталій Нахманович та ін.), необхідно було б звернутися за додатковою інформацією безпосередньо до тих науковців, які готували базовий історичний наратив. Подання різних точок зору – хіба не це передбачають у всьому світі стандарти журналістики?

Я повністю згодна з висновком пана Мариновича, що справу [створення Меморіального Музею Голокосту “Бабин Яр”] гублять “брак довіри й озвучені чи приховані підозри всіх до всіх”. Мені навіть іноді здається, що багато хто з критиків проєкту створення Меморіального Музею Голокосту “Бабин Яр” вже і про жертви Бабиного Яру забули, як єврейські, так і неєврейські.

Усі їхні зусилля спрямовані тільки на те, щоб заборонити, не дати, не дозволити створити цей музей. Тому і немає досі Музею Голокосту в Києві, в той час, як такі музеї давно створені в багатьох країнах світу, навіть у тих, де Голокосту не було.

У меморіалізації Бабиного Яру час переходити з “мінного поля”, яким ця меморіалізація є на даний момент, за образним висловом Мирослава Мариновича, до нормальної наукової дискусії і домагатися не знищення конкуруючих проєктів, а шукати можливості для взаєморозуміння і співпраці всіх зацікавлених сторін.

Тоді і з’явиться в Києві сучасний Меморіальний Музей Голокосту в Бабиному Яру, яким буде пишатися вся Україна, і пам’ять про всіх жертв Бабиного Яру буде увічнена і збережена для майбутніх поколінь.

Джерело

Цей сайт використовує Akismet для зменшення спаму. Дізнайтеся, як обробляються ваші дані коментарів.